Цоб, Україно!
або
Трохи зіпсовані янголи

 

Було це в Халаїмгородку (зараз – Городківка), що на Житомирщині. Мій дід Янко працював у пана старшим воловником. Це - значна посада на селі, вище за сучасного завгара! Бо тре було сіяти і орати, перевозити великі вантажі. Без тих “Цоб” і “Цобе” не можна було робити важку сільську працю. Правого вола завжди звали Цоб і його запрягали тільки справа, а лівого – Цобе і його запрягали виключно зліва. Ніякіх інших імен у волів не буває. Якщо запрягти їх навпаки, то буде біда – воли не зрозуміють, що їм робити, злякаються, понесуть, розтрощать і воза, і все, що попадеться їм на шляху.

Багато води та крові втекло з тої пори, але, все ж таки, два покоління ще не минуло… Уявляєте, мій дід жив дві держави назад – ще у поза-тій імперії, за царя Миколи другого, а я – ще не старий…

 

Правда і вили

Десь, вже при більшовиках, сусід поцупив в мого діда житні снопи з поля. Дід зі своїм старшим сином – моїм батьком, поїхав “до волості”, шукати правди. День їхали, два дні товклись між чиновниками – правда не знайшлась, десь загубилась... Вертаючись додому, заїхали на сусідську ділянку, забрали свої снопи – кожний селянин в’яже по-своєму і відрізнити було не важко – та й перевезли до своєї комори. Знайшли свою селянську правду. Майже вік минув, а спосіб пошуку правди кардинально не змінився! Бери вили і буде тобі правда! Влада не допомагає.

У тридцять другому році минулого століття батька забрали до армії. Виправили документи і він – Станіслав Янович Романівський, раптом перетворився у “Евстафия Ивановича Романовского” – так вирішив писарчук. Заперечення не приймались...

Служив батько в кавалерії і хоча, як кожний сільський хлопець, знав і любив коней, все ж таки дуже заздрив піхотинцям з військової частини, яка була поряд за парканом. Здавалося б, верхи ж краще?! Але ні: піхоті хліб давали вволю на стіл, а кавалеристам – скудну пайку кожному в руки, щоб вони не носили “залишки” коням…

Ця строкова служба, мабуть, врятувала батькові життя, бо в Халаїмгородку в ті часи був страшний голод. Моїй бабусі було доручено щось на кшталт дитячого інтерната, якому навіть виділялась “якась продухта”. Не всіх дітей можливо було залишати вдома, бо була загроза канібальства – де-які батьки зовсім збожеволіли з голоду. Отака була влада-владочка. Наші сучасні, порівняно з тими вурдалаками – трохи зіпсовані янголи, блакитні крадійчики…

Армія в ті часи була чи не єдиною можливостю отримати “пашпорт” і покинути сільські злидні. Так і батько зробив. При цьому спромігся виправити ім’я  на справжнє – Станіслав, а по-батькові і прізвище так і залишилися понівеченими. Працював на шахтах десь під Мурманськом, а потім – на шахті “Кочегарка” у Горлівці, потім – війна, поранення, шпиталі, знову війна, перемога.

Все життя він носив не своє прізвище, а в душі – образу на владу, на скривджену нею пам’ять свого батька. Наприкінці він таки вирішив змінити прізвище, агітував своїх синів, жінку, але не встиг – помер. Ось така, досить типова історія, сумна, а, може, й не дуже, бо батько прожив велике і добре життя.

Чи гарну справу робила та імперія, наполегливо і послідовно русифікуючи культуру, освіту, імена, прізвища, навіть по-батькові?! Зрозуміло, що ні, бо це було насильство, зло, пам’ять про яке передається з покоління в покоління. Що там ті імена, коли переселяли та знищували цілі народи, “стирали в лагерную пыль” сім’ї, спускали плани по в’язнях та розстрілах. Пам’ять про зло накопичувалася багато десятирічь.Люди не забули це.

В 1991 році, коли захитався той колосс, люди не стали його підтримувати. Яка пшеничка – така й паляничка! Не стали рятувати імперію, незважаючи на потужну ідеологічну підтримку, яку вона собі забезпечувала багато років. Найталановитіші митці СРСР працювали у кіно, театрі, літературі, на телебаченні, створивши багато дійсних, беззаперечних шедеврів. Для прикладу достатньо згадати кінофільм “А зори здесь тихие…” і буде зрозуміло про що йдеться. Все це будувало могутній ідеологічний, патріотичний фундамент країни. А держава все одно не встояла! Пам’ять народна спрацювала – і ніхто ту імперію, а ні зі зброєю, а ні без зброї захищати не став. “Непохитний” колосс розвалився.

 

Нова держава

І ось нова держава! Вона починалася з тотального розкрадання державного майна. Діючі підприємства розпилені на брухт, по пустих корпусах гуляє вітер, бігають дикі собаки. Є сталкери, які можуть туди провести. Зона… Фонд державного майна – активний учасник подій. Він поспішає: розбирайте скоріше, в мене план! Ніяких дієвих функцій по нагляду за тим майном, навіть якщо в ньому є державна частка, він не виконує.

Народ не має ні батька, ні матері. Вже минає п’ятий президент, а ні батька, ні матері, таких, щоб все – в сім’ю, немає. Народ, як той безпритульний, сирота – ніхто його не пестить, не виховує, ніхто його в світле майбутнє не веде. Як завжди буває з безпритульними - вони крадуть, п’ють, сваряться і б’ються.

Жоден з президентів навіть не спробував примирити різні частини свого народу, навпаки – можновладці з задоволенням використовували наявні протиріччя для збільшення своїх повноважень і статків. Конституція їх турбувала тільки в частині розподілу повноважень між Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів. Все інше – “для лохів”, виконувати не обов’язково! Зараз, якщо хтось згадує Конституцію України в суді, то суддя раптово прокидається і дивиться на ту книжку в руках того йолопа, як чорт на Біблію в пеклі.

До речі про суд. За часів Ющенка, якось, я виступав представником відповідача в цивільній справі. Позивачкою була одна бабця, за національністю – росіянка. Вона дуже настирливо позивалася до лікарів, хоча здоров’я мала, дякуючи тим самим лікарям – на двох молодих. Згідно з ЦПК, діючому на той час, процес йшов виключно на державній мові. Бабця, колишня вчителька географії, погано все розуміла, приводила якусь жінку в якості перекладача. Але суддя не дозволив їй приймати участь, бо вона не мала відповідного диплому, а перекладач – це, дійсно, важлива процесуальна фігура. Суд проходив в Одесі. І склалася ситуація, гідна театру абсурду. Всі учасники процесу, включаючи суддю, краще знають російську мову, але вимушені і намагаються говорити українською. Всупереч здоровому глузду і якості процесу.

Хоча та бабця мала дуже поганий характер, я з жалем дивився на неї всі три роки, які йшов процес. Мені було соромно за свою націю, яка зазнала на протязі історії великих утисків, а тепер завдавала те саме іншим людям. Типовий націонал-реваншизм – тобто помста однієї нації іншій, та ще з використанням таких самих методів.

Зараз ще діє так званий закон Ківалова-Колісниченка, який дозволяє, наприклад, в одеському регіоні навіть в суді використовувати російську мову. Але дні його вже полічені. “Цо то бенде” замість нього? Зрозуміло, що ”якся воно буде” – так казала моя бабуся. Але ”якся” – це замало. Чи вистачить здорового глузду в політиків? Чи буде зроблений той геніальний “шаховий” хід, який раптом покращить позицію? Давно таких не бачив. Два перші президенти України Кравчук та Кучма ще вміли грати в політичні шахи, а всі, хто після них – типові “чапаєвці”.

Одеса! Люди жили віками тут, розмовляли турецькою, російською, українською, молдавською, болгарською. Я ще застав ідиш. Нажаль, зараз його вже немає. То була чудова одеська мовна веселка. Раптом хтось прийшов і наказав – всім розмовляти українською, бо це – Україна. Аргумент досить сильний, але куди подіти людей? Куди злити їхню кров – російську, молдавську, болгарську? Бо мова і кров поєднані. Достатньо глянути на карту результатів голосування на будь-яких виборах в Україні і стане добре видно, щo люди голосують кров’ю. Хтось пропонує цю кров зливати. Мабуть, знаєте таких “дипломатів” з такими “добрими” рецептами... Зараз кровопусканням активно користуються. Чи буде якійсь результат окрім моря крові?

Таким чином накопичуються великі та малі образи вже на нову державу. Малі – вони теж важливі. Кілька років тому мій племінник пішов реєструвати новороджену дитину. Назвали – Даниїл. Кажуть, не можна так, треба писати “Данило”. “Шкандаль”! Крик! Врятувало посилання на релігійні міркування та на святителя Даниїла, у день якого народився син.

Ось так і робляться карби на серці людям. А потім питають, чому країна слабка, чому не єдина? I вішають в кутку екрана телевізора гасло: "Єдина країна". Халва, халва...

В той самий час діючий Прем’єр-Міністр Арсеній Яценюк і кандидат в мери Києва Віталій Кличко розповідають з екрана того самого телевізора з дуже серйозними обличчями про те, що їм, бачте, ніхто не заважає розмовляти із своїми жінками Терезієй і Наталкою дома на російській мові. Можете уявити картинку, як хтось не дає Прем’єр-Міністру країни чи Чемпіону світу з боксу у супер важкій категорії спілкуватися вдома з жінкою? Навряд чи. Ось такого рівня “аргументи” використовуються…

Кажуть, мовне питання – “тридцять перше” за важливістю для людей. Я вже чув – триста тридцять перше. В той самий час, ті самі люди, що так стверджують, готові стояти за мову на смерть, не здатні на будь-який компроміс. А чого ж так, якщо питання таке не важливе? В дискусії вам обов’язково наведуть приклад Швейцарії аж с чотирма державними мовами, і скажуть, що нас це не стосується, бо в їх – конфедерація! Приклад офіційно двомовної Канади старанно обминається. Але ж не заховати подій в Квебеці в 60-х роках минулого сторіччя – вони були на моїй пам’яті. Куди подіти Закон про офіційні мови, прийнятий в Канаді в 1969 році? Чи в Канаді живуть якісь неосвіччені туземці, з яких ми не можемо брати приклад? Ось такого рівня дискусії ведуться…

Взагалі, ідеологічної підтримки єдності немає майже ніякої. Відомо – значення національного кінематографу не менше чим армії. Але український кінематограф вбитий, як, доречі, і армія. Незважаючи на це, в Одесі вже кілька років проводиться під керівництвом пані Вікторії Тигипко міжнародний кінофестиваль. Виділяються державні та муніципальні гроші. І в цьому році планується… Можливо краще б було оголосити конкурс для сценаристів, режисерів і, може, зняти щось, можливо, не гірше "Тіней забутих предків” і десь людям показати?

В країні немає жодного морального авторітета національного масштабу.  На початку 90-х років кандидатами на цю вкрай необхідну суспільству "посаду" були Вячеслав Чорновіл та, може, Левко Лук'яненко. Але вони не відповідали вимогам всієї країни, але лише її частини. Піздніше вони були витіснені балакучими політиками – представниками самозваної "еліти". В Одесі була така людина – Борис Давідович Літвак.  Герой України, голова правління Одеського обласного благодійного фонду реабілітації дітей-інвалідів «Майбутнє», директор спеціалізованої дитячо-юнацької спортивної школи олімпійського резерву, депутат Одеської міської ради, а, простіше кажучи, засновник відомого "Дома з янголом", де безкоштовно багато років допомогали дітям і допомагають зараз, вже після його смерті. Ось кого треба було робити зразком для суспільства! Ще не запізно.

Відомо, що євреям досяжні великі успіхи у фінансовій сфері, у науці, у музиці, тощо. Але такого, щоб єврей став праведником національного масштабу в багатонаціональній країні, я не пам'ятаю. Є над чим замислитися українцям...

А тим часом в Київському обласному театрі ім.Саксаганського йде "Хто кому Рабинович” – спектакль Ігора Афанасьєва, який без перебільшення можна назвати антиукраїнським. При цьому його возять по всій Україні. Навіть безкоштовно водять на нього глядачів. Талановито, в яскравій музикальній формі подають тотальну продажність українців, як їх основну рису. Що тут скажеш – сміливо. Чи розумно?

 

Дипломатія

Дипломатії немає майже ніякої, ні з зовнішним світом, ні у відносинах зі своїм народом. Маючи поряд могутнього сусіда, якого на всіх континентах вважають ведмедем, не упускають випадка, щоб ткнути його палицею. Потім дуже дивуються, що ведмідь прокинувся і ніхто його не може зупинити. Можливо, краще було кожний день йому казати: “Мишка! Какой красивый! Какой сильный! Как мы рады, что у нас такой сосед! Возьми, Мишка, кусочек сахара”? Чому моя неписьменна бабуся Марфа все життя так прожила зі своїми сусідами, не дивлячись на те, добрі вони чи погані? Чому фіни, які мають дуже тяжку історію взаємин з Росією, з війною включно, можуть так робити, а українці – ні? Звідкіля стільки гонору? Доречі, у Фінляндії дві державні мови: фінська і шведська. Це при тому, що історія взаємовідносин Фінляндії зі Швецією ще важче, ніж з Росією.

Пам’ятаю, коли в 2004 році Верховний Суд вирішував долю другого туру виборів президента, Степан Гавриш – на той час представник Януковича в ЦВК – закинув Петру Порошенку – активному учаснику помаранчевої революції зауваження, що він поводить себе в дискусії не професійно, не дипломатично.  Порошенко зраділо відповів, що він – саме фахівець, бо має відповідну, профільну освіту – закінчив факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського університету. На це Гавриш зауважив: “Тоді, принаймні, ви не припускалися б особистих образ”…

У взаєминах із своїм народом політики та журналісти дуже часто використовують термін "п’ята колонна”. Мова, між іншим, йде про мільйони людей. Може десять, може більше. Так це якась колона, чи значна частина країни, з якою не можна не рахуватися? Чи можно так казати взагалі? Чому вчать тих політиків в тих дипломатичних академіях, інститутах державного управління? Бризкати слиною в об’єктиви телекамер? Дивитися в дзеркало і бачити там бога, здатного виносити вироки народу?

Все це при тому, що в нас дійсно є п’ята колона – це олігархи, які вивезли значну частину пограбованих в Україні коштів за кордон. Хай би хоча б тут крали і тут використовували. Але ні, майже все вивозять.

Додайте ще шосту колонну – непереборних чиновників, які використовують посади і законодавство виключно для наповнення своїх кишень, і картина буде, як кажуть,  маслом...

Ось так виглядає наша “ненька” на 23-ому році незалежності – пограбована, роздягнена догола. Десь вже із здертою шкірою. Ходить, зґвалтована, по світу – милостиню просить. Бідна сиротка.

Якось були в мене родичі в гостях. Одеса, липень, спека… Моя племінниця каже татові:

- Люда хоче пити!

- Зараз, доню, потерпи трохи.

- Тато, мені жарко!

- Людочко, але усім людям жарко.

- Ні! Мені найжарчіше!

Це не нагадує вам щось на кшталт “Україна хоче займів! Україна хоче займів!”? І – “В нас – сама важка історія!”?... Треба позбавлятися недоліків у національному характері. А за для цього, принаймні, ми повинні їх визнати…

Попередній президент побудував могутню вертикаль влади. Кожна посада коштувала  відомих грошей. Вже все йому підкорялося. В політиці дійшов вже до того, що навіть депутатів за його командою викидали з Верховної Ради. Хтось аж в буцегарню влетів разом зі всією своєю “недоторканістю”. Президент очолив ту п’яту колону. Але кожному овочу – свій час. Народ не підтримав і овоч впав, аж луснув.

Тепер, без вирішення проблем п’ятої і шостої колон, компроміси в питаннях державного устрою або в мовному питанні нічого не дадуть навіть в середньостроковій перспективі, не кажучи вже про довгострокову, бо держава буде розкрадена до дна, а дно буде продано на металобрухт. С децентралізацією, або без неї.

Схоже, той візниця, що править нашою країною, неправильно запрягає, не тому волу дає батога і кричить “Цоб!”? Може, то не воли, взагалі, а бики? Може, треба подивитися, нарешті?…

  

---